Блюз невисловленого
Він зберігав її номер у телефоні, наче стару мелодію, яку ніяк не наважувався увімкнути. Там само була й її фотографія: вона сміється на сонці, затуляючи очі долонею. Тоді було літо, світ здавався тихим, і ще можна було вірити, що життя таке ж довге, як дорога додому.
Він зустрів її випадково — в останній день своєї короткої відпустки. Просто вийшов прогулятися. Після року на фронті все здавалося нереальним: місто, гаряче повітря, музика з кав’ярень, люди, що проходили повз без зброї. Він купив морозиво, зробив кілька кроків і раптом озирнувся на тихе:
— Ой!
Біля кіоску стояла молода жінка й розгублено дивилася на морозиво, що впало на землю.
Він підійшов, не замислюючись:
— Хочете половину мого?
Вона засміялася.
— Я ж вас навіть не знаю.
— Тоді маємо привід це змінити.
Потім був парк і розмова ні про що й водночас про все — ніби вони знали одне одного багато років. Він не сказав, де служить. Вона не запитувала. Обом хотілося лише бути разом — без минулого, без болю, просто двома людьми, які раптом відчули, що поруч одне з одним їм не страшно.
Коли вони прощалися, вона сказала:
— Шкода, що ми зустрілися лише сьогодні.
— Це був найкращий день моєї відпустки, — відповів він.
— Чому?
— Бо в ньому була ти.
Вони обмінялися номерами. Він поцілував її долоню. Вона затримала на ньому погляд трохи довше, ніж зазвичай дивляться незнайомі люди. Потім він поїхав. Уранці — потяг, далі казарма, а потім знову фронт.
На війні дні тонуть у пилюці, багнюці, криках і гуркоті. Та крізь усе це він усе одно чув її голос. Вона писала нечасто, але писала: смайлики, фотографія кота, недбало кинуте запитання: «Ти взагалі коли-небудь їси?» Він відповідав коротко, обережно, боячись написати щось зайве. Потім був бій. Шпиталь. Знову фронт. І знову її голос усередині, її сміх, її очі. Усе ще здавалося живим, бо ще не встигло стати минулим.
А потім — тиша.
Повідомлення перестали приходити. Він звинувачував зв’язок. Її роботу. Що завгодно, тільки не смерть. Смерть була тут, серед них, — не там, не поруч із нею. Вона не могла померти. Вона була, наче пісня, якої він іще не заспівав. А раз пісня залишалася неспіваною — вона мусила чекати.
Він повернувся навесні. Місто зустріло його порожнечею. Він прийшов до її будинку й біля під’їзду, серед купи зів’ялих квітів, побачив її фотографію — ту саму, що зберігав у телефоні. Під нею була табличка з її ім’ям і словами:
«Загинула внаслідок ракетного удару. 18 березня».
Він зупинився, наче його самого щойно вразило. Сів на сходинку біля квітів, не відчуваючи ані холодного каменю під собою, ані весни в повітрі. Люди проходили повз. Дехто сповільнював крок, інші відводили очі.
Він дивився в очі на фотографії — ті самі очі, в яких колись були літо, світло і сміх. Усередині щось болісно натягнулося, наче на гітарі луснула струна, а хтось усе одно продовжував грати.
Пальці ковзали екраном телефона — по її номеру, по повідомленнях, яких він так і не надіслав. У чернетках досі залишався незакінчений рядок:
«Я так тебе люблю…»
І більше нічого.
Він так його й не дописав. Завжди розраховував на завтра. Завжди вірив, що часу ще вистачить.
Десь за будинками вуличний музикант грав повільну, протяжну мелодію, ніби все місто раптом перейшло в мінор. Сам день мовчав — беззвучним криком за всім невисловленим, за всім, що жило в серці й так і залишилося там, не вирвавшись назовні.
Він не знав, скільки просидів. Лише пізно ввечері підвівся — повільно, наче людина, яка раптом стала старшою за власні роки, — і навмання пішов у бік вокзалу. Не було ані плану, ані мети.
Дорогою побачив бар і зайшов.
Там грав блюз. Стара платівка хрипіла, наче втомлене серце. Він замовив випити. Хтось сміявся, хтось сперечався. А він сидів за стійкою й повільно пив. Кожен ковток був схожий на невимовлене слово.
Усередині залишався важкий біль, що не знаходив виходу.
Він не знав, що тепер із ним робити. Поступово цей біль став частиною його самого й оселився в ньому, наче блюз.
Простий. Чесний. Без надії.
Іноді вночі він шепоче в темряву:
— …Я так тебе люблю.
Запізно.
І вже нікому почути.
Але принаймні він це вимовляє.
Хоча б тепер.